ІІ. Сповідь невідомого

(папери знайдені у туалеті)

З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і…

«І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох…

Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки тихо. Вже не вперше хтось стукає до дверей кабінки, де я засів, і питає чи є там хто. Я лячно відповідаю, що є.

І все!

Мене більше не питають, а йдуть далі. Це підозріло. Зі мною щось діється. Дуже свербить дупа, і все тіло. Я давно не мився. Це все дуже підозріло. Зі мною щось коїться. Я перетворююся. В мене ніби змінюється тіло. Але не зараз, не зараз. Я маю розповісти спершу, що зі мною трапилося. Все від початку. Від початку, Миколо!

Я точив свого ножа. Він вдавався настільки гострим, що міг різати логічні зв’язки, або порізатися можна було лише глянувши. Тож я не дивився. З вулиці чулися гучні зойки-ойки місцевих педиків, що ніжилися. Потім якийсь галас сусідів. Це вони прийшли на розбірки, бо який приклад дітям! І як можна спати! Що за неподобство!

Мені було майже байдуже.

Точив свого ножа далі, як ні в чому не бувало. Потім було затишшя. Всі вгамувалися, а педики поснули. Більше не ахали за той день. Я дуже запізнився зі сном. Все не лягав. Аж раптом… Світло! Паралізуюче світло, що проникає аж під шкіру та просвічує наскрізь. На нього було неможливо дивитися. Але й відвернутися я не міг. Біль! Мене потягло через вікно на вулицю. Потім – у небо. Мене викрадали прибульці, і я був такий беззахисний!

Господи, що вони зі мною зробили?

Я прокинувся на операційному столі й мої руки та ноги були прикуті лазерами. Лише голова могла ворушитися.

Довкола стояли вони… Сіренькі маленькі чоловічки із воловими очима. Вони вивчали мене. Аж потім голоси у голові: «Ми прийшли з миром! Ми прийшли з миром! Подо-подоляночка, молодесенька! (І щось поганою англійською, я не зрозумів)» Лазери задрали мені ноги та розвели їх так, щоби відкрити доступ до дупи, а сам я міг бачити кожного, хто до неї наблизиться. І тільки тоді я зрозумів, що я голісінький. А довкола по кутках у лазерних клітках іще були корови, зайці чи кролі – я не знаю! І я розумів, що на них чекає та сама доля, що й мене.

«Ми прийшли з миром!»

Господи! Вони підвели до мене якийсь механізм і розтулили мені булки. Це була інопланетна клізма-монстр! Вони клізмували мене. Бл*ть, господи (сліди крапель), вони клізмували мене десь чверть години. І це було нестерпно. Я кричав. Не знаю, чому вони не закрили мені рота. Може, їм подобалося?! Може, вони такі садисти! Інопланетні недорослі садисти! Господи, це все було, як нічне жахіття!

Як же свербить дупа та все тіло! Я кілька тижнів ховався у лісі та жер власне лайно, щоби вижити. Після втечі з божевільні. Але про це потім.

Після промивки один із них запхав свою руку мені у сраку та зробив іншим незрозумілий знак головою.

Це був знак починати.

По черзі вони ґвалтували мене. Їх було п’ятнадцять чоловік! Господи, бл*ть, п’ятнадцять й*баних чоловік їб*ли мене в сраку півночі. Господи, за що? За Що? Але я і відчув у собі якусь неймовірну здатність потім.

Розум прояснів.

Розум ніби вийшов за межі черепа.

Прокинувся я такий самий голий у полі. Один. Нікого поруч не було. А з дупи текла якась зелена жижа. І до найближчого села я йшов чи не з півгодини. Я намагався прикритися. І спитався… але я чув їхні думки! Я чув думки всіх, хто довкола, я чую їх і нині!

«Алкоголік!», «Збоченець!» – думали вони. Я спитався, де тут поліцейський відділок або щось таке. Вони зателефонували до поліції й мене забрали. Але думали вони зовсім не так по-доброму, я знаю!

У відділку я розповів, що мене викрали та зґвалтували. Я не казав хто. Але я почув голос думок цих поліцейських. Вони спершу нібито й вірили, а потім вирішили, що я божевільний, коли почав плутатися у вигаданих подробицях. Я ж не можу сказати, що мене *бли прибульці! Й*п твою мать! Я заперечував, що я божевільний, бо вони так подумали. Але це не допомогло. Вони викликали карету. Тоді я спробував піти, втекти. Але вони закували мене по руках і ногах і приставили якогось амбала.

Мене забрали на швидкій і везли кудись кілька годин. Звичайні хлопці. У когось сім’я, хтось втомився. Для них це була робота. Я чув їхні думки.

Нарешті мене привезли, швиденько оформили та закинули до відділення.

А там…

І про це теж треба розповісти!

Мене закинули одразу до ізолятора, як буйного. Я гадав, що зі мною бодай хтось поговорить, але ні. Там я не чув думок, нічиїх. Аж до ночі. Вночі відчинилися двері. Увірвалися два амбали й мутузили мене кілька хвилин, що я й поворухнутися не міг. Потім зайшов він… завідувач. Олег Віталійович. Він був у гримі джокера і з радіо під пахвою. Амбали одразу вийшли та зачинили за собою двері. Завідувач увімкнув лампу. Він сказав мені:

– Я хочу, аби ти уявив як жалієшся комусь, мовляв тебе психіатр у гримі клоуна зґвалтував.

Потім він дістав гандон і… Фіналгон! Господи, бідна моя срака!!! (краплі) Як же пекло мою незайман… займану лише п’ятнадцятьма прибульцями сраку!

Він вмикав на радіо Лану Дель Рей і ґвалтував мене. І так щоночі. Кілька місяців. Я не міг цього терпіти, але чи не всі мої кістки вже хрумтіли від побоїв. Господи, за що!

Але одного дня я втік!

Я перетворився на жіночий тампон і своїми ніжками-нитками пішов до сестринської. Сховався серед інших тампонів, бо Наташа їх ховала на робочому місці про всяк випадок. Скільки галасу було, коли мене не знайшли ані в палаті, ані деінде.

А я все чекав.

Зрештою, Наташа вставила мене і я підкорив її розум і волю. В її тілі я втік до лісу й там переховувався. Я знав, що додому повертатися було небезпечно, бо вони вже визначили хто я і звідки. Вони би шукали, і шукали там! Зрештою я дійшов до якоїсь заправки чи що це. Тут засів у кабінці туалету й пишу це. Попросив ручку та кілька аркушів. Дуже попросив. Касирка дала.

Як же все болить, як же свербить срака! Щось не те. Знову постукали у двері. Але голос я впізнав. Це голос… ні, не може бути! Чому я не чую його думок? Він не дає мені? Хто це? Гаразд, це не так важливо. Я вже закінчую. Сховаю записки під бачком.

***

Я й уявити не міг, яку владу мені запропонували задарма. Якби ж я знав, то і слова лихого не сказав би про моїх товаришів і братів. Тепера я один із них. Я можу читати думки та контролювати свідомість нижчих приматів. Я можу рухати будь-які речі силою думки. Мій розум неосяжний для мавп. Я змінюю саму матерію і навіть ці чорнила перетворюю на друк одним пальцем. Я божественний! Вони невдовзі прийдуть по мене, і ми полетимо на… це не важливо для твого жалюгідного розуму, мавпо.

Ось знову світло. Це вони прийшли за мною. Я залишу це тут, аби все ж нижчі істоти дізналися мою історію.

М