Колись давно люди згрішили проти Неба, зруйнувавши храм його та пограбувавши,

а всіх довкола того храму вбивши, не жаліючи ані жінок, ані дітей.

І не було меж люті Всевишнього тоді, і він зібрав дітей і дружину свою, і всіх богів небесних разом у Високому Домі, щоби повідати їм свою волю.

Вогонь палав гнівом на людей і закликав батька випустити його, щоби попалив він посіви їхні та ліси, та багатьох тварин убив,

і щоби води закипіли та плавала у них загибла риба.

Він хотів покарати людство за пиху, та так, щоби лише налякати й примусити до покори; щоби люди відбудували храм і принесли щедрі дари вишнім.

Зоря пропонувала інше: проповідь і покаяння,

бо любила вона людей, яких щоранку та щовечора опікувала своєю увагою, і знала, якими можуть бути вони.

Недовго тривала суперечка між дітьми Неба, бо втрутився він сам і наполіг на своєму.

Сказав батько-Небо, що хоче випустити з-під гори Змія, якого полонив був Буря, аби той страшний звір знову пожер сонце, втопивши землю в пітьмі та холоді, доки не помре на ній все, що було живим під сонцем.

Тільки після смерті останнього подиху накаже Небо Бурі побороти Змія та звільнити сонце, щоби вже на мертвій землі створити життя краще за попереднє –

так сказав Найстарший.

Вжахнувся тоді Вогонь жорстокости батька,

і всі боги.

І не знайшлося серед богів того, хто виступив би проти рішення відкрито, окрім Зорі, хоча ні Буря, ні Земля, дружина його, не погодилися з ним у серці своєму.

– Як смієш ти опиратися моїй волі? – сказав Небо, – Хіба не я є початком усього? Хіба не за мною і останнє слово?

Зоря хотіла заперечити й переконати його, але не дав він їй докінчити слова.

Наказав тоді Небо Бурі відібрати у Зорі чарівний ліхтар, який вона щоранку запалювала на сході та гасила щовечора на Заході. Але син відмовив, сказавши, що не може відбирати батькові подарунки.

Розлютився Небо ще більше, бо його ж законом проти нього пішли, але не вразив Бурю, а сам піднявся з трону свого

та відібрав у Зорі ліхтар і зламав його через коліно.

Страшне червоне світло заповнило тоді Залу і Зоря впала на коліна ридаючи,

а Вогонь відвернувся,

а Буря обурився в серці своєму.

І тільки Земля, мати всіх, підбігла до Зорі, щоби її втішити.

І випустив Буря за наказом батька Змія з-під гори, і пожер той сонце, що впала земля у пітьму непроглядну. І почали мерзнути та вмирати люди, і всі тварини на землі; а ріки скувала крига.

Почали гуртуватися тоді люди, щоби помогти одне одному пережити це горе, хоча потуги їхні були слабкі проти гніву Всевишнього.

Де-не-де спалахували вогники серед пітьми, біля яких збиралися люди. Не було між ними різниці тоді ні в язиках, ні у племені, бо всі вони були єдині перед загрозою смерти.

І постав серед них Близнюк – один із тих, хто боронив храм і був воїном його,

і повчав людей доброму.

Багато хто дослухався до його слів у ті холодні ночі.

Зоря, разом із матір’ю своєю, повстали проти Сяйного і вирішили хитрістю виправити, що він накоїв.

У Високому Домі були священні ватра, які беріг Вогонь, і які для богів були джерелом їхніх менших ватр, біля яких зігрівалися вони та біля яких бачили світло.

Увійшли Зоря з матір’ю до місця де сяяло величне світло, але заступив їм Вогонь шлях. Зоря підійшла до нього, та не побачила в очах його злости. Він хотів поговорити й висловити сумнів.

Не того він хотів, що сталося, і не хотів він бути співучасником того, що вважав злочином.

– Я – бог, але ніщо людське мені не чуже, – сказав Вогонь матері та сестрі своїм.

І сказала тоді Земля, що не так уже палає вогник,

і що навіть у його гніву є межа.

Вогонь оповів їм, що Буря на той час пильнував Змія, аби той іще чого не накоїв, і що брат його достатньо сильний, щоби не потребувати в цьому допомоги.

Але Вогонь пішов на поміч брату, полишивши священні ватра без нагляду, бо буцімто не був упевнений. Тоді Земля й Зоря взяли від вогню священного та запалили новий день без сонця, що розтанули ріки і люди змогли зігрітися в променях, хоча вже були готові до смерти.

Раптом світанок без сонця згаснув. –

Це Небо помітив бунт проти себе й одразу зрозумів, хто винний.

Дмухнув батько так на східний вогник, що він погаснув без сліду.

І заточив тоді Небо дружину свою в покоях їхніх без права виходу до часу, який він сам вирішить,

а доньку свою він скинув з висот на землю, де мала вона зазнати тої ж муки, що і люди, яких любила більше волі Всевишнього.

Понівечена та принижена богиня сиділа у печері тоді, біля вогню, зігріваючись і чуючи відгомони мертвих у серці своєму. І це було страшніше для неї за холод.

І вона засумнівалася в своїй правді,

в тому, що правильно вона вчинила,

бо втратила вона всі божественні дари і жила, як людина, в той жахливий час.

І довго міркувала вона чи варте воно було.

І допомагали їй у ті важкі часи служка її вірна, що приносила таємно їй тепліший одяг від Бурі та дрова від Вогню, і мед від себе. Це полегшувало Зорину долю, хоча соромно їй було приймати ту поміч і наражати на небезпеку близьких.

Але прийшов до її печери Близнюк, що шукав уцілілих серед пітьми, не жалкуючи себе, та попросив погрітися біля ватр. Не впізнав тоді він у юній дівчині божественного єства і спілкувався з нею, як з людиною, без секрету та пишнот.

І розкаювався Близнюк у провинах людських

і власних,

і висловлював віру в прощення майбутнє,

і повчав Зорю, що жити треба по-сумлінню

й закликав її піти з ним до інших, аби разом триматись.

Встала тоді Зоря й подякувала за доброту йому, але відмовила в запропонованого, і вийшла з печери на лютий холод, попри заклики та благання лишитися біля вогню.

Стала тоді Зоря на горі високій і висловила пошану людям.

Вирвала вона своє серце, що впавши з нею з висот, розбилося на уламки. – Одні з них пішли на небо – так з’явилися зорі. Інші лишилися на землі й тепер ми їх називаємо світляками. Ще інші пішли у води й там засяяли вічне світло, непідвладне волі Неба, бо були вони від Зорі.

І побачив тоді Небо нові джерела світла, хоча й слабкі, і відчув, що не має влади над ними і здивувався.

Міркував він тоді, аби випустити Зорю й Землю та примиритися з ними,

але не знав ще, що сталося.

Тоді вбіг до Зали Вогонь і розповів усе,

прийшов за ним і мовчазний Буря.

Розкаявся тоді Найперший Батько у дурості своїй і щиро заплакав. І прочитав тоді слово прощальне по Зорі, що ніколи вже не засяє знову.

І наказав Бурі він вразити Змія та полонити його знову ще глибше та надійніше, щоби вже ніхто не міг його дістати,

і звільнити сонце він синові своєму наказав у розпачі.

Так було в найдавніші дні, і таку жертву принесла Зоря за нас перед тим, як воскреснути знову у своїй подобі, як раніше. І в світі є частинки серця її, що не дадуть більше ніколи згаснути світлу остаточно. Це – зорі небесні, тварі надземні й підводні.

(номінуватимемо на Оскар як документалку)

Виходимо в поле.

Навприсядки сидить український солдат і гидить із серйозним обличчям. Кидаємо за кадром петарди «Корсар» по 15 грн/штучка – типу це вибухи.

Починаємо повільно наближати об’єктив камери до обличчя воїна, щоби показати його незворушне серйозне обличчя з глибоким поглядом. Зрештою, рукою з-за кадру кидаємо йому в щоки грудки із землею – типу це від вибухів розлітається.

Коли об’єктив уже достатньо наближений до лиця, за кадром маємо пукнути (напевно, губами) – у цей момент губи солдата трішки здригаються, але обличчя лишається серйозним і незворушним.

КІНЕЦЬ

Бюджет фільму – 3000 грн, з них 2800 – на зарплатню Кажанні, яка напише для нас саунд, + петарди, і ще 100 грн на два літри розливного «Пілсена», щоби відзначити.

Показуватимемо фільм в усіх кінотеатрах країни. Всі гроші від показу підуть на закупівлю карети швидкої допомоги для N-ї бригади на N-кому напрямку.

Серед сучасних вітчизняних письменників постать Самослава Желіби, безумовно, примітна першочергово гіпертекстуальністю поетичного тексту. Порівняно невеликий його вірш може містити в собі відсилки до інших письменників, міфологічно-релігійні сюжети та філософські концепції, що досягається шляхом введення у текст знайомих читачу та добре впізнаваних словосполучень, натяків або стилістичних прийомів. У цілому, важко навіть визначити естетично-течійну приналежність поета, оскільки його поезія різноманітна настільки, що може скластися враження про кількох авторів. Але власне, він цілком вписується у надзвичайно широку лінію сучасности, тобто Постмодернізм – Метамодернізм.

Водночас, окрім цього, гіпертекстуальність є чи не необхідною рисою, в чому проявляється нестримність юнацького характеру й непідробна ерудованість. Остання може бути навіть незрозумілою людині, далекій від догматичної начитки. Наведемо приклад кількох «незрозумілих» рядків:

А я, мов грішний Каїн, зусібіч

Старався удостоїтись розмаю,

Що тамо, за парканами, безкрайо

Повів свою спокійно-чудну річ.

Для пересічного читача з-поміж кількох символів образ Каїна, що намагається всіляко потрапити за «паркан» або хоча б піддивитися за нього, може бути загадковим, туманним або навіть «натягнутим», оскільки мало хто здогадається одразу, що йдеться не про біблійного Каїна, і навіть не про лемехівський апокриф, поширений в давній українській письменності, а про інтерпретацію останнього І. Франком в його філософській поемі «Смерть Каїна», де біблійний персонаж у своїх мандрах несподівано наштовхується на божественний сад.

Та і сама по собі вирвана з контексту строфа є ледь зрозумілою, оскільки цей вірш загалом поєднує у собі елементи інтимности, міфологізму та довколабіблійних висловів. У ньому образ коханої дівчини ототожнюється з Едемом настільки, що вони фактично нерозрізнені, і це додає нового, «над-», сенсу, оскільки особисті почуття автора поєднуються з релігійно-філософськими, подібно до того, що зустрічається, наприклад, у середньовічній секвенції «Stabat mater dolorosa». Відповідно, деякі вірші для сприйняття та правильного розуміння складні, що тим не менш не принижує їхньої ваги, а навпаки, створює враження інтелектуальної літератури для поціновувачів.

Форми ж самої поезії, хоч і деколи поляризовано-протилежні, та все ж тяжіють до усталеної класики: це – сонети, шаїрі (див. «Витязь у тигровій шкурі»), силабо-тонічні гекзаметри та пентаметри, терцини (див. «Божественна комедія»), десятирядковики, поширені в панегіричній поезії доби Класицизму (читач може бути знайомий із ними з жартівливої «Енеїди» Котляревського). Тим не менш, модерність поезії виявляється не лише через гіпертекст у класичній формі, а, наприклад, і через довільність рим у деяких випадках, тобто некритичний злам самого канону: сувора рима може підмінятися консонансом чи асонансом, які змістовно не виділяються та створюють, скоріше, враження наспівного білого вірша чи пісні.

… Як мені тИ вчИтЕль,

Не позбав надії чути

Навіть у вогненних путах

Слова сеЇ дІвИ. –

де великими літерами позначені подібні голосні звуки, що заступають собою риму.

Такі загравання з класичною, ще середньовічною, формою релігійного хорея дають простір для вираження думки, що не скочується ані в сухий піїтизм, ані в нестримний авангард, лишаючись при цьому яскравою імітацією класики, чи навіть новою класикою, натякають на щось уже добре засвоєне європейським читачем або ж дають йому надію на майбутнє повернення до творів автора. У цьому конкретному вірші, наприклад, ми бачимо все ту ж полеміку та паралель зі «Stabat mater», яка, вочевидь, є одним із важливих для становлення естетики поета твором.

Це ж деримування, тим не менш, є, цілком і повністю мистецьким задумом, а не зразком обмеженого словникового запасу чи поетичної безграмотности, як у деяких інших сучасних «поетів». Автор далеко не завжди ставить перед собою мету шаблону на всі 100%, оскільки як письменник С. Желіба дуже щирий в своїх творіннях і ніколи не пише «заради пташки». Це підкупає з-поміж іншого також. А те ж, що молодий автор може римувати вишукано доводиться кількома його прямо занудно-канонічними віршами, які він, водночас, інколи присвячує зовсім несерйозним речам, ніби насміхаючись і над читачем, і над мистецькими першоджерелами стилістики конкретних творів, і над самою серйозністю. Яскравими прикладами тут були би «Тренос, або Жалібний лямент на погреб московської плюшки», в якому читаємо:

Та смерть найкращих забирає,

Й узяла зрештою її

У Царство Божеє безкрає

На вічні мири й спокої!

Вона ж у пам’яті навіки,

Хоч не розплющить вже повіки...

Та, смерте ця, не будь пуста:

Веди людей, повчай нащадків,

Онукам будь найтяжчим спадком,

Що їм не усладить уста.

або «послання» до Тетяни Бали», де є така строфа-шаїрі:

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,

Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;

Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?

Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

Перший уривок є імітацією так званої «шкільної» поезії XVIII ст. та котляревщини, а другий – заграванням уже із грузинським середньовіччям і велемовністю. В них же обох ми зустрічаємо і деякі шаблони, що тут, на диво, здобувають собі жвавості та небанальності: «усладити уста», «вірні лицарі», «могильні плити» – всі вони стають елементами іронії, в’їдливости та, попри свою трюїстичність, набувають навіть нового змісту.

Є ж у арсеналі поета вірші прямо філософського характеру чи шалено-пристрасного, сатири й епіграми на конкретних людей, медитації, поема-ренка (ренґа), вірші-легенди, і майже у кожному з цих творів, за справедливим висловом одного з читачів, змістів більше, ніж слів, оскільки в них повно гіпертекстальних відсилок, поєднаних із авторською інтерпретацією та самобутнім задумом. Один із останніх творів поета, сонет «Сказ – Вакханці», наприклад, вочевидь, містить у собі паралелі з колядками Б.-І. Антонича, «Чарами ночі» О. Олеся, Ш. Бодлером, О. Влизьком, містить натяки на давньогрецькі вакхічні святкування тощо – і все це у 14 рядках тексту! що, як не дивно, і не виглядає як перевантаження чи схоластичне цитування – це просто такий стиль, неповторний, імпонуючий багатьом, інтелектуально-елітарний, так би мовити.

Отже, відзначимо ще раз окремо та стисло, що Самослав Желіба є цікавим представником сучасної вітчизняної поезії, небанальним і канонічним, волелюбним і провокаційним, серйозним і насмішкуватим, а головне – дуже багатозначним. Наша література може пишатися таким молодим і перспективним поповненням, що тільки починає свій творчий шлях, але вже містить у собі риси ґеніальности.

(написано під трек «Магія» Кажанни)

Він більше не був Іваном Лелекою, українським поетом і бандуристом.

Його позивний – «Туз».

Коли почалася Російсько-українська війна, його мобілізували.

Штурмовик.

Туз убивав російських чмонь методично та чітко, так само як і колись писав свої сонети. Але не зразу він таким став. Ні. Йому довелося багато крові пролити перед тим, як стати машиною.

Його переслідували флешбеки, нічні жахіття.

Він отримав серйозне поранення, принаймні так мені сказав дядька за столиком на ВЛК, який косив від фронту за мій рахунок. Про що це я?

Він майже увесь час сидів удома, один. Майже нікуди не виходив. Туз пам’ятав того російського хлопчину, що біг на нього зі саперною лопатою, коли чмоні пішли в рукопашну.

Туз убив його.

Він досі бачив перед собою його обличчя.

Туз убивав методично, як і колись писав свої сонети, але перед його очами було багато обличь. Молодих і мужніших, майже старих. Вузькооких і цілком слов’янських. Усіх їх він убив перед тим, як стати таким.

Сьогодні Туз прокинувся рано вранці та подивився у холодильник. Ще вчорашня яєчня лежала на тарілці. Холодна і бридка. Її треба нагріти в мікрохвильовці.

Він багато думав про те, якими були би ті, кого він убив. Він думав, але вбивав методично, сонетоїдно.

Як важко стало жити. Він страждав. Йому снилися жахіття, його переслідували спогади про те, що він бачив, чув.

Людей змінює війна.

Він більше ніколи не буде таким, як раніше…

А колись він давав каверні концерти. Грав на електробандурі з іще одним хлопцем. Про нього нічого не було чутно з тих самих пір, як його також мобілізували. Точніше, його побили ТЦКвкці, закинули в Буханку та повезли на передову. Так говорили ті, хто бачив.

Скоріше за все, він помер. О ні… краще би його викрали прибульці в сексуальне рабство, але щоби він жив… Але чи могли би його справді викрасти прибульці, аби він жив, а не помер десь на нулі?

Його обличчя було таке саме, як у того російського чмоні зі саперною лопаткою…

Може вони далекі родичі?

Спочатку Туз убивав невпевнено, неметодично, із дієслівними римами. Так він убив того чмоню.

Треба поставити до мікрохвильовки яєчню та нагріти її.

Бідний чмоня… Може він також був поетом до того як прийшов сюди вбивати людей? Довелося вбити його. Його ж саперною лопатою.

Колись Туз писав сонети.

Але тепера в нього тремтіли руки, коли він намагався. Думки плуталися. Він більше не міг. Лише методично вбивати. Він убивав так чітко та методично, що якби це було написання сонетів, то вже точно в нього була би корона вінків.

Він убивав усім, що траплялося під руку. З вогнепального, ножем, шпичкою. Методично вбивати тепер – це все, що він міг, але навіть цю можливість він втратив. Там, за вікном, досі тривала війна. Та він був уже вдома.

Важке поранення.

Принаймні так мені сказав той дядечко за столом, коли я питав його: «А ти чого служити не підеш? У мене шизофренія, а ти за мною до дурки поліз, щоби сраку свою прикрити, с*ко. Вилікував мене? Да, бл*, п*дло?» Не важливо.

Туз часто ридав.

Спогади душили його. Але він міг лише вбивати. Як людина він був знищений цілком. Лишилася сама оболонка. Ніякої поезії, навіть стерильної.

Лусь!

Що це?!

Яєчня «стрільнула» в мікрохвильовці.

Але Туз цього вже не розумів. Він схопився за голову та закричав. Заволав.

Лусь! Лусь!

– Годі! Годі! Не треба! Я не хочу! Ні, годі, я не хочу!

Туз скочив до шухляди та дістав із неї пожежну сокиру. Він розніс мікрохвильовку на друзки. Він рубав усе навколо, розносив власну квартиру, вибивав вікна, рубав двері, трощив дзеркала. Що таке Туз? Що сталося?

«Чмоні! П*д*ри! Побільше п*дорів забрати із собою на той світ, доки вони мене не вбили!» – певно, саме це було йому в голові.

Туз вибився через двері на сходи. Там стояла жінка.

А-а-а!

Він зарубав її.

Зарубав методично. Проколов череп навпіл. Він рубав її труп. Вона встигла лише коротко крикнути.

Туз рубав двері ліфта.

Щось не дуже вдавалося. Він рубав сусідські двері, доки їх не відчинили. Тоді зарубав сусіда на місці та вбіг до його квартири. Він рубав усе, що бачив. Жінку, кішку, трощив усе довкола.

А-а-а!

Туз бігав сходами згори донизу. Нарешті він вибіг із під’їзду та почав рубати все, що бачив. Що ти робиш Тузе?

«Чмоні! П*дори! Побільше п*дорів забрати із собою!»

Він накинувся на дерево, що росло на дитячому майданчику. Слава богу, там не було дітей. Тільки якісь кілька підлітків, яких він уже зарубав. Вони волали.

Туз убивав методично. Він писав свої криваві сонети.

На гук збіглися люди. Кількох він зарубав, а потім накинувся на дерево. Він рубав дерево. Сокира вилетіла йому з рук після третього-четвертого удару та полетіла кудись убік. Туза це не зупинило. Він бив дерево руками та ногами. Увесь закривавлений. У чужій крові. Він боровся з деревом, щоби забрати із собою побільше чмонь.

Але мужики, нарешті змогли на нього накинутися. Туз відчайдушно відбивався. Одному вгризся у горлянку та відірвав вухо. Але його змогли нарешті скрутити. Його сильно побили, зламали йому чи не всі кістки. А жіночки телефонували до поліції… чи до швидкої.

Приїхали й поліцейські, й санітари. Одразу ж на місці стало зрозуміло, що Туз втратив зв’язок із реальністю.

У дев’яте відділення – для неосудних і тих, що під судовим слідством. Швидко!

«Побільше би п*дорів забрати із собою, доки вони не вбили мене».

Туз добре впорався. Він убив, зарубав, може, дюжину людей і кішку. Чортова дюжина!

Чудове число перед тим, як піти до пекла. Сатана чекає вже давно. На нього чекали всі ті обличчя, які він убив. І той чмоня із саперною лопатою, якого він убив нею ж також чкав на нього. Сатана чекає.

Але Туза не забрали до пекла, ні.

Його повезли до дев’ятого відділення. Зв’язаного, наколотого. Йому вставили крапельницю та постійно щось підливали, доки везли, щоби він, не дай бог, не оклигав. Навіть із переламаними кістками Туз був небезпечний. Мабуть…

Коли він прийшов до тями, то побачив, що його пов’язали всім чим тільки можна. Він був у гамівній сорочці, а на додачу прив’язаний до койки. В руці в щось була встромлена крапельниця. Біла палата з м’якими стінами.

Двері відчинилися.

До палати в супроводі двох амбалів із кийками та шокером зайшов лікар. Він був загримований під клоуна, під Джокера. Поставив стільчик біля койки.

– Ну, вітаю тебе, Ваня. Звуть мене Олег Віталійович Шабаладзеєвський. Я твій доктор віднині. Ти розумієш мене?

Туз кивнув.

– Розповідай, що із тобою таке трапилося, що ти за сокиру вхопився?..

«Поза межами болю» О. Турянського є повістю в українській літературі багато в чому знаковою. Зовсім не дивно, що на Заході вона здобула собі значно більше слави, ніж на Батьківщині. І йдеться тут не лише про радянські заборони та викреслення з історії через цензуру й ідеологічну спрямованість партії. О. Турянський писав у дусі Західної Європи ще тоді, коли екзистенційно-філософська література перебувала у зародку. Це ніяк не вживалося із соціалістичним реалізмом і просто тодішніми уявленнями про життя в Радянському Союзі. Письменника сміливо і без зайвого патріотизму можна ставити в один ряд із С. Кіркегором, Ф. Достоєвським, Ж.-П. Сартром та А. Камю, якщо йдеться саме про художню творчість останніх, а не їхні філософські трактати. Він дав нам картину, яку ще пошукати в літературі, але якої так багато нині: картину справжньої війни та її справжніх страхіть, без прикрас і дешевого піару.

Як ветеран Першої світової війни О. Турянський мав не лише літературний талант, що безперечно, а й цінний, хоча й надзвичайно страшний, життєвий досвід, що в тандемі породило дану повість-поему. Вона була спершу перекладена та видана німецькою. Може, тому що західний читач міг би оцінити її краще? Мало знайдеться вітчизняних художніх творів, де би на таку кількість сторінок тексту відкривалося стільки життєво-філософських тем: людина та суспільство, ціна моралі, справедливість світобудови, справедливість людського суспільства, життя та смерть – що вони? І що цікаво, теми ці страшні. Вони лякають не лише своєю формою, а й своїм змістом, пафосом, парадоксальністю свого вирішення. В особі О. Турянського ми бачимо ветерана війни саме таким, яким він є, з перших вуст, без прикрас і героїзації, що, на нашу думку, особливо актуально нині, у часи, коли йде чергова війна не лише геополітична, а й війна за людяність.

Парадоксально, що попри всю можливу страхітливість описаного в повісті знаходиться у ній місце і для щирого непоборного гуманізму, що контрастує із нелюдством. О. Турянський осмислює війну як людина, з точки зору людини та людського існування, з точки зору природности та болю; дійсного, а не вигаданого страждання.

Повість оповідає нам про сімох вояків, що потрапили до сербського полону на самому початку Першої світової війни, та були вимушені разом з іншими бранцями слідувати через албанські холодні гори, тікаючи від австро-німецького наступу далеко від батьківщини кожного з них. Під час цієї переправи загинули від холоду та голоду 45 тисяч (!) бранців із 60 (!). Така ситуація сама по собі створює особливі умови, коли людська цивілізація зіштовхується з дикістю та суворою природою сам-на-сам. Але історія не закінчується самою переправою. Здобувши собі свободу від сербських жовнірів, завдяки силі Саба, група товаришів зіштовхується не лише з проблемами голоду, а й з проблемами взаємодії один з одним і з людськими цінностями. Усі семеро перебувають на порозі смерті, самі, посеред крижаної пустелі. Їм щонайкраще лишається чекати на те, що їх знайдуть австрійці, що наступають десь далеко позаду. Як вони вчинять? Цінности тут додає не авторський вимисел, а реальна історичність події. До чого доведе людей жага життя? І чи опиратиметься та з яким успіхом їхній цивілізаційний дух? – Ось що надає повісті неповторного колориту та проблемности. Такі умови могли бути поставлені перед людиною лише війною чи постапокаліптичним світом. Чи впорається вона? У цьому велике інтригуюче та страшне питання.

О. Турянський у контрасті з безліччю сербських і австрійських нелюдств заради нікчемної примхи чи нужденности має надію, бо його товариші разом із ним самим усе ж змогли побороти цей жах.

Війна в свідомості письменника не просто людожерська, вона – протиприродна. Один із героїв повісті проклинає світ, де слабкий має загинути, щоби сильніші жили ще на самому початку, коли помирає один із товаришів Бояній, з якого здерли одежу задля багаття. Цей світ несправедливий і байдужий до людського горя, яке скоїли собі самі люди. Чи не відсилає це нас до іншого літературного моменту, де цілий світ горя не вартий однієї дитячої сльозини? Герої повісти – прості люди, але вони зіштовхуються із незрозумілими для нас, звичайних смертних, обставинами. Їм відома не лише війна з її вибухами та втратами, а і реальні жахи втрати на полі бою товаришів, м’ясні штурми, голод, холод, справжня дружба та жага до прекрасного врешті-решт. Цей досвід страшний, жахливий, екзистенційний. Але неоціненний. І його подає нам О. Турянський з повною довірою, пишучи свою повість із обов’язку перед загиблими товаришами у таборі для військовополонених.

Причини найстрашнішого ворога людства, війни, він вбачає у капіталістичних взаєминах. Якби ж він лише знав, які війни розв’язуватимуть людинолюбні соціалісти та новоспечені націонал-соціалісти за «чистоту раси» чи, ще краще – за мир і братерство в усьому світі. Повністю трагедії війни О. Турянський, на жаль, не зміг осягнути своїм розумом, бо йому забракло життєвого досвіду. Але він зробив це краще, ніж багато хто, зокрема в нашій літературі. Не дарма його цю повість перевидали у 2024 році, коли це було конче потрібно. Він засуджує війну, засуджує вбивство. Чого варта лише сцена компромісу між людяністю та голодом у спробі людожерства. Один із героїв повісті, Ніколич, наважується піти проти всіх живих товаришів і відкинути від вогню шмат м’яса загиблого Боянія, коли інші вже наважувалися піти на страшний крок. Цей момент – це тріумф людяности, як і гра на скрипці іншого, осліплого, та майже святого персонажа.

Війна та нужденність коять із людьми найстрашніші речі, які тільки можна уявити, та герої все ж знаходять у собі сили лишитися людьми, попри те, що багато хто з інших представників людського роду не зміг. У повісті присутні згадки про людожерство з боку сербських жовнірів, присутні згадки про вбивства та наживання на чужому горі, про зраду в подружжі. Але ці семеро героїв – вони зрештою перемогли в собі звіряче та нелюдське, попри страшенний голод, холод і покинутість напризволяще. Автор повісті в момент, коли йому самому не було чого їсти, розділяє останній знайдений шматочок цукру на шість частин, тріумфуючи над смертю та її звабами. Чи не був це воїстину героїчний вчинок? Чи не був героїчним вчинок Ніколича та гра на скрипці сліпця? Чи не переміг дужий Сабо, врятувавши товаришів од полону? Усе це – неабиякі теми для розмови, для думки мислячої людини. Особливо – коли про них говорить той, що дійсно бачив і сам жах, і тріумф людяности на війні. Який непідробний пафос ми зустрічаємо в сентенцій Добровського про те, що люди самі пішли на злочин вбивства. Ми бачимо відповідальність за власні гріхи та власний вибір. Але пізніше ми бачимо й героїзм самопожертви, коли настає розкаяння та нужденність. Двоє із семи ще живих героїв готові віддати життя заради інших. Один із розпачу, інший – з природної шляхетности.

І диво, що все це не романтична вигадка автора, а реальний історичний факт. Отже війна здатна пробудити у найгірших найгірше, а в найкращих – найкраще? Саме такої думки автор, О. Турянський. Його досвід пережитої війни неоціненний і жахливий. Він нагадує нам у яку прірву може потрапити людина за особливих обставин, як вона може проклинати Бога за несправедливість і жорстокість світу. Але і як вона може мати надію на спасіння та силу на людяність. Автор повісті сам дає нам такий приклад, коли вирішує жити понад усе заради своєї сім’ї. Трагедія полягає в тому, що й кілька інших товаришів хотіли жити заради чогось. Вони не змогли вижити. І це трагедія, трагедія війни. Із семи лишився лише один, не найтривкіший, не найдобріший. Просто один. І це трагедія, яку ми маємо засвоїти з досвіду автора, щоби унеможливити вбивство, щоби унеможливити війну, яка на конкретному досвіді показана нам як саме пекло посеред життя.

О. Турянський – видатний український письменник, і ми кажемо це без зайвого прикрашання. Він був патріот, герой, людина, як і шестеро його загиблих товаришів. Він показав нам те, чого не змогли показати ані Сартр, ані Камю. Він показав нам не лише людську трагедію й людське життя. Він показав нам те, що поза межами болю. І зрештою, лишився переможцем у битві між ним і звірством, яке являє собою війну та до якого війна підштовхує.

(папери знайдені у туалеті)

З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і…

«І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох…

Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки тихо. Вже не вперше хтось стукає до дверей кабінки, де я засів, і питає чи є там хто. Я лячно відповідаю, що є.

І все!

Мене більше не питають, а йдуть далі. Це підозріло. Зі мною щось діється. Дуже свербить дупа, і все тіло. Я давно не мився. Це все дуже підозріло. Зі мною щось коїться. Я перетворююся. В мене ніби змінюється тіло. Але не зараз, не зараз. Я маю розповісти спершу, що зі мною трапилося. Все від початку. Від початку, Миколо!

Я точив свого ножа. Він вдавався настільки гострим, що міг різати логічні зв’язки, або порізатися можна було лише глянувши. Тож я не дивився. З вулиці чулися гучні зойки-ойки місцевих педиків, що ніжилися. Потім якийсь галас сусідів. Це вони прийшли на розбірки, бо який приклад дітям! І як можна спати! Що за неподобство!

Мені було майже байдуже.

Точив свого ножа далі, як ні в чому не бувало. Потім було затишшя. Всі вгамувалися, а педики поснули. Більше не ахали за той день. Я дуже запізнився зі сном. Все не лягав. Аж раптом… Світло! Паралізуюче світло, що проникає аж під шкіру та просвічує наскрізь. На нього було неможливо дивитися. Але й відвернутися я не міг. Біль! Мене потягло через вікно на вулицю. Потім – у небо. Мене викрадали прибульці, і я був такий беззахисний!

Господи, що вони зі мною зробили?

Я прокинувся на операційному столі й мої руки та ноги були прикуті лазерами. Лише голова могла ворушитися.

Довкола стояли вони… Сіренькі маленькі чоловічки із воловими очима. Вони вивчали мене. Аж потім голоси у голові: «Ми прийшли з миром! Ми прийшли з миром! Подо-подоляночка, молодесенька! (І щось поганою англійською, я не зрозумів)» Лазери задрали мені ноги та розвели їх так, щоби відкрити доступ до дупи, а сам я міг бачити кожного, хто до неї наблизиться. І тільки тоді я зрозумів, що я голісінький. А довкола по кутках у лазерних клітках іще були корови, зайці чи кролі – я не знаю! І я розумів, що на них чекає та сама доля, що й мене.

«Ми прийшли з миром!»

Господи! Вони підвели до мене якийсь механізм і розтулили мені булки. Це була інопланетна клізма-монстр! Вони клізмували мене. Бл*ть, господи (сліди крапель), вони клізмували мене десь чверть години. І це було нестерпно. Я кричав. Не знаю, чому вони не закрили мені рота. Може, їм подобалося?! Може, вони такі садисти! Інопланетні недорослі садисти! Господи, це все було, як нічне жахіття!

Як же свербить дупа та все тіло! Я кілька тижнів ховався у лісі та жер власне лайно, щоби вижити. Після втечі з божевільні. Але про це потім.

Після промивки один із них запхав свою руку мені у сраку та зробив іншим незрозумілий знак головою.

Це був знак починати.

По черзі вони ґвалтували мене. Їх було п’ятнадцять чоловік! Господи, бл*ть, п’ятнадцять й*баних чоловік їб*ли мене в сраку півночі. Господи, за що? За Що? Але я і відчув у собі якусь неймовірну здатність потім.

Розум прояснів.

Розум ніби вийшов за межі черепа.

Прокинувся я такий самий голий у полі. Один. Нікого поруч не було. А з дупи текла якась зелена жижа. І до найближчого села я йшов чи не з півгодини. Я намагався прикритися. І спитався… але я чув їхні думки! Я чув думки всіх, хто довкола, я чую їх і нині!

«Алкоголік!», «Збоченець!» – думали вони. Я спитався, де тут поліцейський відділок або щось таке. Вони зателефонували до поліції й мене забрали. Але думали вони зовсім не так по-доброму, я знаю!

У відділку я розповів, що мене викрали та зґвалтували. Я не казав хто. Але я почув голос думок цих поліцейських. Вони спершу нібито й вірили, а потім вирішили, що я божевільний, коли почав плутатися у вигаданих подробицях. Я ж не можу сказати, що мене *бли прибульці! Й*п твою мать! Я заперечував, що я божевільний, бо вони так подумали. Але це не допомогло. Вони викликали карету. Тоді я спробував піти, втекти. Але вони закували мене по руках і ногах і приставили якогось амбала.

Мене забрали на швидкій і везли кудись кілька годин. Звичайні хлопці. У когось сім’я, хтось втомився. Для них це була робота. Я чув їхні думки.

Нарешті мене привезли, швиденько оформили та закинули до відділення.

А там…

І про це теж треба розповісти!

Мене закинули одразу до ізолятора, як буйного. Я гадав, що зі мною бодай хтось поговорить, але ні. Там я не чув думок, нічиїх. Аж до ночі. Вночі відчинилися двері. Увірвалися два амбали й мутузили мене кілька хвилин, що я й поворухнутися не міг. Потім зайшов він… завідувач. Олег Віталійович. Він був у гримі джокера і з радіо під пахвою. Амбали одразу вийшли та зачинили за собою двері. Завідувач увімкнув лампу. Він сказав мені:

– Я хочу, аби ти уявив як жалієшся комусь, мовляв тебе психіатр у гримі клоуна зґвалтував.

Потім він дістав гандон і… Фіналгон! Господи, бідна моя срака!!! (краплі) Як же пекло мою незайман… займану лише п’ятнадцятьма прибульцями сраку!

Він вмикав на радіо Лану Дель Рей і ґвалтував мене. І так щоночі. Кілька місяців. Я не міг цього терпіти, але чи не всі мої кістки вже хрумтіли від побоїв. Господи, за що!

Але одного дня я втік!

Я перетворився на жіночий тампон і своїми ніжками-нитками пішов до сестринської. Сховався серед інших тампонів, бо Наташа їх ховала на робочому місці про всяк випадок. Скільки галасу було, коли мене не знайшли ані в палаті, ані деінде.

А я все чекав.

Зрештою, Наташа вставила мене і я підкорив її розум і волю. В її тілі я втік до лісу й там переховувався. Я знав, що додому повертатися було небезпечно, бо вони вже визначили хто я і звідки. Вони би шукали, і шукали там! Зрештою я дійшов до якоїсь заправки чи що це. Тут засів у кабінці туалету й пишу це. Попросив ручку та кілька аркушів. Дуже попросив. Касирка дала.

Як же все болить, як же свербить срака! Щось не те. Знову постукали у двері. Але голос я впізнав. Це голос… ні, не може бути! Чому я не чую його думок? Він не дає мені? Хто це? Гаразд, це не так важливо. Я вже закінчую. Сховаю записки під бачком.

***

Я й уявити не міг, яку владу мені запропонували задарма. Якби ж я знав, то і слова лихого не сказав би про моїх товаришів і братів. Тепера я один із них. Я можу читати думки та контролювати свідомість нижчих приматів. Я можу рухати будь-які речі силою думки. Мій розум неосяжний для мавп. Я змінюю саму матерію і навіть ці чорнила перетворюю на друк одним пальцем. Я божественний! Вони невдовзі прийдуть по мене, і ми полетимо на… це не важливо для твого жалюгідного розуму, мавпо.

Ось знову світло. Це вони прийшли за мною. Я залишу це тут, аби все ж нижчі істоти дізналися мою історію.

М

На теренах українства, певно, явище Прекрасної епохи ніде так не виразилося, як в урбаністичній чи напівурбаністичній прозі І. Франка, зокрема в «Перехресних стежках». І йдеться тут не про шаблони щодо видатного письменника, а його реальні та практично одноосібні заслуги. Наріжним каменем тут стала не лише урбаністика самого Франка, а й політичний поділ українських земель, де міська культура та вільне письменство були ускладнені різними чинниками на території, підконтрольній Російській Імперії. Порівняно з цим становищем, Галичина була українським культурним центром, куди виїхало багато діячів зі Сходу. Саме тому передвоєнна епоха з усім її колоритом, суперечливістю та суто українським елементом і могла виражатися хіба що в прозі І. Франка, який був справжнім рупором сучасної йому передової ідейности та світоглядности.

Отже нагадаємо, що Прекрасна епоха (або фр. Belle Époque) – це умовна назва часового проміжку кінця ХІХ – 1914 р. у Європі, що вирізнявся порівняним спокоєм, культурним і науковим підйомом, виникненням і розвитком народних партій, борінь за права найбідніших мас і зовнішнім шиком. Це був час Рембо і Верлена, перших музичних виконавців світового рівня, помпезних театральних труп і… важезних соціальних і політичних протиріч, що пізніше вилилися в Першу світову війну та низку класово-економічних революцій, виникнення ряду нових етнічних держав і падіння кількох імперій. Саме ностальгія за «втраченим часом» і стала основою для назви Прекрасної епохи, зокрема у фаранцузів, німців і англійців, які цей період так або інакше обов’язково виділяють у своїй історії окремо. Але звернемося до «Перехресних стежок» І. Франка, щоби глибше осягнути цей феномен і його відображення саме в українській музі.

Першочергово треба відзначити, що в «Перехресних стежках», подібно до більш ранніх «Волів» П. Мирного та «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького сільські картини перемежовуються з міськими, а й у значно більшій мірі з ухилом на останні. Тому це типова напівурбаністична чи навіть урбаністична література, яка й відповідала поняттю Епохи. Це не сільська ідилія, яка могла і, звісно ж, зачіпала загальнолюдські проблеми, а повість про життя інтеліґенції такої, якою її вбачають саме в європейській, американській і російській літературах. Більше того, із самої назви твору зрозуміло, що Франко намагався «перехрестити» шляхи як всередині самого beau-monde’у, так і поєднати інтеліґенцію з народом. Парадоксальна ідея, як на той час, оскільки якраз тоді розбіжності між вищим світом і «черню» особливо загострювалися, причому життя останньої лишало бажати кращого. Образ епілептика та релігійного фанатика Барана, а також неписьменних легковірних селян, що живуть пліч-о-пліч із буржуа й адвокатами в понівечених хатах чи навіть будах, показують нам якнайкраще кепськість становища економічно-соціального: старий світ гнітив і відмирав. Водночас, головний герой Євген Рафалович, русин (українець), що є вихідцем зі звичайної сім’ї, перейнятий долею простолюду. Він усіляко намагається покращити його становище та марить ідеєю створення народної партії задля подальшого звільнення трудових мас. Образ «меценаса» Рафаловича багато в чому автобіографічний, тож правдивий і реалістичний. Він дійсно уособлює собою певну частку української інтеліґенції Галичини, та й усієї Європи, як правило, маргінальну (невизнану) та революційно налаштовану частку.

Але тим не менш, він один із небагатьох.

Йому супротистоять як класові, так і етнічні сили консервативного світу. Суспільство, в якому живе адвокат, внутрішньо прогнило та законсервувалося. Чільні посади в ньому займають дурні, некомпетентні, дорстокі, але вигідні люди, причому, серед них багато поляків, незважаючи на те, що сама територія етнічно руська (українська). Невелике містечко має назви вулиць суто польські на честь польських героїв; його євреї полячаться, а не українізуються, мають місце відверті польські шовіністи та шляхтичі старої школи «Пана Тадеуша», що аж доти не відтанцювали свій «останній полонез». А діється це все через те, що в порівнянні з русинами-українцями тамтешні поляки, нащадки багатих мужів, багатші, впливовіші, родовитіші. Тут прослідковується етнічно-класова проблема всієї епохи. Це доба «майстерень світу», «законодавців моди» та колонізаторів, і тодішнє суспільство, переважно, не бачить у цьому нічого дивного. Це для нього звичне та природнє явище: домінування сильнішого та багатшого, але далеко не розумнішого, тобто самого Рафаловича-Франка. Отже розкішні фасади та витончені тони приховують за собою лихі очі та лихі серця суспільних паразитів і вигідних нездар, які, тим не менш, мають владу та пригнічують ширші та бідніші кола громадськости. Але й у цьому колі соціальних верхів знаходяться тріщини. Не тільки виходець із соціальних низів Є. Рафалович, а і його кохана Реґіна Твардовська, що є полькою (у неї був реальний прототип), співчуває знедоленим верствам. Вона вирішує попри скрутність власної долі зробити все можливе не лише заради кохання, а й заради людства, що виражено у сцені її пожертви всіх власних цінностей Рафаловичу та в інших моментах, де вона підтримує його ідеї словесно чи менш радикальними діями.

Сама ж Реґіна, на жаль, була жертвою Прекрасної епохи. Вона гарно одягнена, має витончені манери, вчиться грати на фортепіано, але силою одружена не просто з нелюбом, а з моральним виродком, який потребував собі соціальної амністії та досягнув її шляхом «зразкового сімейного життя». Це була доба, коли модерне (в нашому розумінні) боролася із пережитками старого, серед якого і важливість соціального статусу сім’янина, і шлюб за розрахунком і неволя жінки як така. Усе це відображене в «Перехресних стежках» на вітчизняному, єврейському та польському етнічних ґрунтах. Важливо, що єврейська діаспора тут також включена у боротьбу за соціальні права, а подеколи й колаборує з іншими народностями, оскільки непересічний єврей-лихвар і полонізований єврей-шляхтич також несподівано стають на бік Рафаловича у боротьбі за свої власні та загальнолюдські цінності.

Червоною ниткою через усю повість проходить діалектика суперечностей Прекрасної епохи: зовнішня краса і внутрішня гнилість, багатство та крайній ступінь зубожіння, войовнича, та практично безправна інтеліґенція, і лінива нездарна шляхта – усе це створює неповторний колорит не лише самої епохи, а й України тих часів, яку І. Франко вміло відображає на письмі без прикрас і перебільшень. Саме тому такий кут зору на цю повість, а також на всю загалом урбаністичну творчість письменника є важливим для якісного розуміння історії без рожевих окулярів чи, навпаки, надмірної демонізації. Так, ми бачимо багато актуальних і гострих проблем, які пізніше виразяться і у війнах, і в революціях, і в геноцидах. Але з іншого боку, ми бачимо й надію на просвіту як бідних, так і панівних мас. І звісно ж, ми бачимо непідробну красу, яка є безумовною принадою тієї незрозумілої для нас Прекрасної епохи, що стала крутозламом всього Західного світу.

Серед радянських дослідників традиційно панувала іще ленінська думка про те, що Бог у філософії Дж. Берклі є суто декоративним елементом, що буцімто лише маскує соліпсизм, тоді як це не відповідає дійсности. Це було підтверджено ще роздумами І. Канта про трансцендентальний об’єкт, але сьогодні доводиться звертатися до цього знову, щоби відновити історичну справедливість. Насправді ж Дж. Берклі доходив до тієї межі емпіричної філософії, за якої вона починає дотикатися до раціоналізму. І виразилося це в його метафізичному вченні про Бога.

Задля роз’яснення цієї думки звернемося до контексту, яким підтвердимо іще один важливий для історії філософії момент: «наштовхування» Дж. Берклі на метафізичний трансцендентальний об’єкт було таким самим згубним для всієї суб’єктивно-ідеалістичної філософії, як і напіввідкриття ірраціональних чисел для піфагорійців.

Так, дійсно, ірландський філософ був емпіриком свого часу та схилявся до суб’єктивного ідеалізму чи не більше, ніж його наступники. Але ми підозрюємо, що він також міг бути добре ознайомлений із логічно-емпіричними вадами деякий час гучної та висміяної в публіцистиці філософської системи К. Брюне – чи не єдиного справжнього соліпсиста в історії науки. Тож це могло слугувати додатковим триґґером для пошуків істинної системи.

Дж. Берклі чітко розділяв у своєму розумінні «пасивні» й «активні» ідеї, де перші були підпорядковані людині, а останні , навпаки, – підпорядковували самого індивіда, тобто були зовнішніми незалежними чинниками. Із цих двох компонентів увесь людський світ і складається. Третім же елементом, але цього разу якісно відмінним, є лише «дух», «розум» самої людини, без якого всякі ідеї втрачають сенс, немислимі, і який, на нашу думку, Дж. Берклі намагався зробити максимально незалежним від ідей, але йому на це не вистачило слів, у буквальному сенсі. Якщо «пасивні» ідеї – бліді та нетривкі, вирізняються слабкістю свого сприйняття та «безплотністю», то ідеї «зовнішні», комплекс яких складає, наприклад, звичне для нас «дерево», – градаційно значно тривкіші та впливають на нас, так би мовити, фізично. – Так вважав Дж. Берклі, і на нашу думку це було віддзеркаленням насправді фізикалістичних (або як би сказали тоді – матеріалістичних) ідей про первинність зовнішнього об’єктивного світу.

Вся річ у тому, що непідконтрольність зовнішнього світу людському розуму була для філософа очевидною, на відміну від К. Брюне, тож він намагався знайти цьому пояснення у тій ситуації, коли вже обрав локківське вчення про ідеї свідомости, як антипод чомусь «дійсному», своїм відправним пунктом. У даному контексті можливих рішень було два.

Перше – визнати своє власне Я, так би мовити, роздвоєним, де одна з частин свідома (сам Дж. Берклі, його самосвідомість), а інша – «вегетативна» (автономна нервова система?), тобто нерозумна, але на якій перша виникає як редуцент. Вегетативний зовнішній чинник, тобто, фактично, тіло, могло би випадковим чином, подібно до калейдоскопу, породжувати відчуття у свідомості індивіда незалежно як образи зовнішнього світу. Близьким до такого трактування зі своєю «інертною» Волею був А. Шопенгауер. Але це вже не соліпсизм, бо власне Я людини не лише роздвоєне, але й свідомісна його частина – лише підпорядкований елемент до несвідомого гегемона-тіла, що і складає увесь «світ».

Інший шлях – визнати свідомого та передбачуваного зовнішнього провокатора, що було правдоподібнішим з огляду на постійність відчуттів і «розумність» світу модерних просвітників. Саме до цього і схилився Дж. Берклі, хоча в обох варіантах він би вже був метафізиком, тобто перетнув би межу емпірики на тому місці, де вона не може продовжуватися, але мусить бути якесь пояснення. І в обох же випадках уже не був би соліпсистом, бо він – лише підпорядкований елемент до дечого зовнішнього.

Таким свідомим зовнішнім провокатором ідеального світу став у Дж. Берклі деякий окремішній і самобутній дух, або розум (mind), що справедливо називався ним Богом, оскільки саме він був творцем фактичної дійсности. Шляхом подальших роздумів філософ навіть доходить до висновку, що у такому разі людина існує в Бозі, тобто у зовнішньому для себе світі, і підтримується лише ним. Іншими словами, Дж. Берклі, як передтеча аналітичної філософії, визначив принципову тотожність між матеріалізмом й ідеалізмом у тодішньому розумінні цих слів, тобто і передував Дж. Е. Муру і фізикалістичному підходу водночас. Сама точка зору Дж. Берклі, незалежно від того, наскільки вона була усвідомлена, виявила нерозрізненість між підходами емпіризму й раціоналізму та матеріалізму й ідеалізму в їхніх крайніх ступенях, якщо розуміти під цими термінами саме їхні тодішні значення. Фізичне і духовне у філософа співпадає, і водночас, необхідний деякий зовнішній чинник, що відповідав би за людські фізичні відчуття, нехай то буде Бог, або таємнича для самого Дж. Берклі «матерія». Це пізніше зазначить й І. Кант, не посилаючись на свого попередника. Але результат у будь-якому разі тут був один. З одного боку соліпсизм К. Брюне ставав емпірично суперечливим, а тому просто неможливим. З іншого – метафізичні «матерія» чи «Бог» не були просто фікціями людського розуму, а вимагалися прямо із роздумів над постійним наявним досвідом.

На жаль, чимало філософів минулого, аж до аналітиків, не змогли цього зрозуміти правильно, тож виникали суперечки та цілі школи між тодішніми ідеалістами й матеріалістами, хоча всі вони намагалися пояснити світ саме фізично. Одним же з перших, хто наштовхнувся на цю проблему, беззаперечно, був ірландський мислитель-ідеаліст Дж. Берклі, який сам того не відаючи, переріс і зруйнував власну філософську систему її логічними висновками та Божим началом у ній.

Якщо мистецтво наслідує природу, тоді його мета – виховання людини.

Так, дійсно, футуристи мали рацію, кажучи, що де є культ, там немає мистецтва. Але рація полягає лише в тому тут, що мистецтво має уникати формальної догматизації та стереотипізації, виводячи у люди другорядних митців-формалістів, і заперечуючи себе зсередини.

Мистецтво має балансувати між крайнощами формалізму та нестримного авангардизму. Бо його мета – виховання в людині людини. В усіх аспектах: емоційному, художньому, моральному.

Причому виховується як глядач, так і сам митець.

Нам не потрібне мистецтво заради мистецтва, бо з нього нічого узяти, окрім хибної думки про надлюдськість митця. Митець не надлюдина, а перший серед рівних – вихователь і піонер. І тому він має обов’язки перед суспільством. Обов’язки бути людиною та повчати людяности, як себе, так і інших.

Ми зовсім не кажемо, що муза померла. Але вона і не безпутна діва. Не безпутна лише в тому сенсі, що у неї є мета, шлях до якої строкатий. У мистецтва має бути мета, що балансує між двома крайнощами, але й суворо визначена.

Мистецтво – творіння людей про людей і для людей.

Обережно

Постмодернізм!

Усі збіги з реальними людьми випадкові.

Сьогодні був особливий день для Сашка Чуприни, бо він вирішив накласти на себе руки. План – залізобетонний: він підпалить усю свою макулатуру й згорить разом із домом і дружиною. Ось і його мила стукає у двері, щоби привітати з добрим ранком. Але він грубо виганяє її – «Пашла на х*й!». Так, не сьогодні їм розмовляти. Він хоче побути на самоті у цей роковий день. Він дістає пляшку дешевого вірменського кон’яку, виготовленого та розлитого в якомусь льосі Кривого Рогу.

Пише Ласиця.

Але Чуприні сьогодні й не до нього, не до єдиної людини, з якою він був близький духом. Пішла перша шклянка і Чуприна скривився. Зі скривленим лицем він розбиває шклянку о підлогу й починає пити з горличка. Йому треба подумати. Ось, довкола нього все його надбання: купа віршів з огидними римами, якісь там статті, машинки «Лего». Усе це має згоріти, бо воно нікчемне й не варте життя, не варте, як і сам Сашко.

Треба відповісти Ласиці, та якось непрямо. Він має написати вірш, найкращий вірш за всю свою кар’єру, на прощання. Він робить іще три ковтки коньяку, кривиться й сідає за свій письмовий стіл. Він напише свій найкращий вірш на сам кінець. Він починає.

«Пора мені під три чорти…» Ні не це, закреслюю.

«Якби ж то шмарклі на губах

І сині електрички…» Ні, знову не те. Треба щось ліричне, щось краще.

«Вечірні сонця, щебети, омари...» О, во-во, воно. «Вмочає пташка п*ську в яру мідь». «Вмочає»? Якось не так, але продовжуємо, часу все менше, а треба все зробити із самого ранку ще. – І вірш пішов, полинув, як по маслу ніж. Ось він уже готовий, підписаний і викладений на шпальтах «Тривілли». Коньяку все менше, все менше, як і свідомости.

«Та пашло ано фсьо» – думає Сашко, запалює свою макулатуру й тихо виходить за двір свого приватного будинку. Горить. Горить його минуле, його мила і його машинки «Лего» разом з ними теж горять. А він піде зі світу живих іншим чином: утопиться. Він іде до єдиного містка в своєму селі через маленьку річку Яску. Трохи стоїть перед огорожею і… стрибає. Він знає, що треба одразу вдихнути, щоби втратити свідомість, але щось загубив ту мить. Він просто потоне сьогодні. Але ж ні… Перед його очима пропливло все його життя: горде і жалюгідне, видатне і тюхтійське… Ласиця… Ні! Цього не можна так переривати! Він виплив абияк до берега й ліг на спину. «Нєт, нєльзя».

Він не полише ні свого діла, ні своєї України… Україна… Ласиця…

Сашко перевернувся на живіт і почав робити ритмічні рухи вгору-вниз тазом. Штани! Треба їх здихатися! Вони відмежовують його від землі і від думок про Ласицю! Сильними рухами він рве на собі штани, щоби вони не заважали йому й продовжує своє вакхічне діло.

Та щури й гадюки із «Тривілли» не хотіли, аби все так просто перервалося в питаннях самогубства. Вони полізли на нього гризти, жалити, переконувати в необхідності смерти. Вони гризли Чуприну, а він усе продовжував довбити землю, як останню шль*ндру, як тоді колись… Ласицю… На обрії горіло все село. Вогонь швидко перекинувся на інші подвір’я. Але Сашку було байдуже, бо він уперше за багато днів любив. Щури жерли його, та він не спинявся. Гадюки жалили його, та що вони йому? Він помер і був з’їдений щурами так, що лишилося лише криваве місце на бережку. І ніхто більше ніколи не згадав про нього, окрім Ласиці, що все перечитував останній вірш небіжчика та плакав дівочими сльозами.

Коли Миколі Ласиці розповіли, що половина Нової Пирятинки згоріла, а на березі Яски знайшли криваве місиво зі слідами протиприродного сексу, він усе зрозумів. Він упав на стілець, закрив обличчя долонями та закричав. Закричав так, як може кричати лише вірний своєму коханцеві гомик. Він згадав усе, усе їхнє кохання, і ту саму ніч… Меланхолія не полишала Миколу і він почав ходити до берегів Яски, щоби покласти там польові квіти, які так любив дарувати Чуприні на їхніх таємних побаченнях.

Годинами Ласиця сидів на березі річки, плакав і думав самому втопитися. Та ж ні… Сашко в останні хвилини свого життя хотів жити, хотів жити для свого коханого, тож і він мусить… Сльози вусатого, сильної статури чоловіка не кінчалися в такі моменти, і здавалося, що Яска витікає із Ласчиних очей, а він – потворна русалка, що вийшла на берег в очікуванні свого коханого, який ніколи не прийде. Але не тому не прийде, що забув, а тому, що загинув… Чи винна голубка, що голуба любить, чи винен той голуб, що щури зжерли?

Миколі треба було забути сум, тож він почав пити ще більше, ніж до того у шкільній каптьорці. Але не допомагало. Він пішов до клубу, куди з каверним концертом приїхали Оріховський і Лелека. Останній грав на електробандурі, а Оріховський украй кепсько співав Лінкін Парк. Все марно. Слова з пісень лише розпалювали Ласчине горе.

Треба прочитати його останній вірш знову.

І Ласиця читав, зачитувався кожним рядком, і в кожному слові знаходив згадки про ту солодку ніч, коли вони вперше полюбилися. Вони ховалися від своїх почуттів так довго, але нарешті, глибокої ночі пролунав дзвоник у квартирі Ласиці. Він відчинив… На порозі стояв, похиливши голову Чуприна й про щось думав.

– Що ти? Що т… – і міцний поцілунок у самі губи.

Більше нічого не існувало для них, це було цілковите затемнення. Лише шерхіт одягу, що падає, обійми, рука в руці… Микола перевернувся на живіт, запрошуючи Сашка взяти від нього все. І він узяв. Вони лежали на дивані вдвох і мило розмовляли про те, як усе так склалося, які дурні вони були, що приховували, що гаяли дорогоцінний час. Вони розмовляли про майбутнє, про спільних дітей, коли приймуть такий закон і не доведеться більше ховатися від людського ока. Вони називали дупцю Ласиці голубим фарватером і єдині на селі почали розводити голубів. Вони їли голубці щодня…

А тепера цього немає й не буде, бо… помер. Очі Ласиці не просихали, як не просихала і його горлянка у шкільній каптьорці. Він закинув вчителювання на фізкультурі, пропускав уроки й цілі робочі дні, доки директорка суворо не насварила його, і все читав передсмертне прощання Чуприни, написане для нього. Все життя поділилося в нього на до та після цієї події. І хто би зміг висловити цей жаль словами, коли його вогонь не гасила навіть палена горілка з ацетону за 13 грн, якою Микола впивався з тих пір іще більше, ніж раніше. Це тривало нескінченно довго, аж поки Ласиця не зрозумів, що своїм життям він платить за те, що Чуприна ніколи не сумуватиме за мертвим ним – і тоді він ніби переродився, хоча й ніколи вже не був таким, як колись.