ІІІ. Фліппі (Позивний «Туз»)

(написано під трек «Магія» Кажанни)

Він більше не був Іваном Лелекою, українським поетом і бандуристом.

Його позивний – «Туз».

Коли почалася Російсько-українська війна, його мобілізували.

Штурмовик.

Туз убивав російських чмонь методично та чітко, так само як і колись писав свої сонети. Але не зразу він таким став. Ні. Йому довелося багато крові пролити перед тим, як стати машиною.

Його переслідували флешбеки, нічні жахіття.

Він отримав серйозне поранення, принаймні так мені сказав дядька за столиком на ВЛК, який косив від фронту за мій рахунок. Про що це я?

Він майже увесь час сидів удома, один. Майже нікуди не виходив. Туз пам’ятав того російського хлопчину, що біг на нього зі саперною лопатою, коли чмоні пішли в рукопашну.

Туз убив його.

Він досі бачив перед собою його обличчя.

Туз убивав методично, як і колись писав свої сонети, але перед його очами було багато обличь. Молодих і мужніших, майже старих. Вузькооких і цілком слов’янських. Усіх їх він убив перед тим, як стати таким.

Сьогодні Туз прокинувся рано вранці та подивився у холодильник. Ще вчорашня яєчня лежала на тарілці. Холодна і бридка. Її треба нагріти в мікрохвильовці.

Він багато думав про те, якими були би ті, кого він убив. Він думав, але вбивав методично, сонетоїдно.

Як важко стало жити. Він страждав. Йому снилися жахіття, його переслідували спогади про те, що він бачив, чув.

Людей змінює війна.

Він більше ніколи не буде таким, як раніше…

А колись він давав каверні концерти. Грав на електробандурі з іще одним хлопцем. Про нього нічого не було чутно з тих самих пір, як його також мобілізували. Точніше, його побили ТЦКвкці, закинули в Буханку та повезли на передову. Так говорили ті, хто бачив.

Скоріше за все, він помер. О ні… краще би його викрали прибульці в сексуальне рабство, але щоби він жив… Але чи могли би його справді викрасти прибульці, аби він жив, а не помер десь на нулі?

Його обличчя було таке саме, як у того російського чмоні зі саперною лопаткою…

Може вони далекі родичі?

Спочатку Туз убивав невпевнено, неметодично, із дієслівними римами. Так він убив того чмоню.

Треба поставити до мікрохвильовки яєчню та нагріти її.

Бідний чмоня… Може він також був поетом до того як прийшов сюди вбивати людей? Довелося вбити його. Його ж саперною лопатою.

Колись Туз писав сонети.

Але тепера в нього тремтіли руки, коли він намагався. Думки плуталися. Він більше не міг. Лише методично вбивати. Він убивав так чітко та методично, що якби це було написання сонетів, то вже точно в нього була би корона вінків.

Він убивав усім, що траплялося під руку. З вогнепального, ножем, шпичкою. Методично вбивати тепер – це все, що він міг, але навіть цю можливість він втратив. Там, за вікном, досі тривала війна. Та він був уже вдома.

Важке поранення.

Принаймні так мені сказав той дядечко за столом, коли я питав його: «А ти чого служити не підеш? У мене шизофренія, а ти за мною до дурки поліз, щоби сраку свою прикрити, с*ко. Вилікував мене? Да, бл*, п*дло?» Не важливо.

Туз часто ридав.

Спогади душили його. Але він міг лише вбивати. Як людина він був знищений цілком. Лишилася сама оболонка. Ніякої поезії, навіть стерильної.

Лусь!

Що це?!

Яєчня «стрільнула» в мікрохвильовці.

Але Туз цього вже не розумів. Він схопився за голову та закричав. Заволав.

Лусь! Лусь!

– Годі! Годі! Не треба! Я не хочу! Ні, годі, я не хочу!

Туз скочив до шухляди та дістав із неї пожежну сокиру. Він розніс мікрохвильовку на друзки. Він рубав усе навколо, розносив власну квартиру, вибивав вікна, рубав двері, трощив дзеркала. Що таке Туз? Що сталося?

«Чмоні! П*д*ри! Побільше п*дорів забрати із собою на той світ, доки вони мене не вбили!» – певно, саме це було йому в голові.

Туз вибився через двері на сходи. Там стояла жінка.

А-а-а!

Він зарубав її.

Зарубав методично. Проколов череп навпіл. Він рубав її труп. Вона встигла лише коротко крикнути.

Туз рубав двері ліфта.

Щось не дуже вдавалося. Він рубав сусідські двері, доки їх не відчинили. Тоді зарубав сусіда на місці та вбіг до його квартири. Він рубав усе, що бачив. Жінку, кішку, трощив усе довкола.

А-а-а!

Туз бігав сходами згори донизу. Нарешті він вибіг із під’їзду та почав рубати все, що бачив. Що ти робиш Тузе?

«Чмоні! П*дори! Побільше п*дорів забрати із собою!»

Він накинувся на дерево, що росло на дитячому майданчику. Слава богу, там не було дітей. Тільки якісь кілька підлітків, яких він уже зарубав. Вони волали.

Туз убивав методично. Він писав свої криваві сонети.

На гук збіглися люди. Кількох він зарубав, а потім накинувся на дерево. Він рубав дерево. Сокира вилетіла йому з рук після третього-четвертого удару та полетіла кудись убік. Туза це не зупинило. Він бив дерево руками та ногами. Увесь закривавлений. У чужій крові. Він боровся з деревом, щоби забрати із собою побільше чмонь.

Але мужики, нарешті змогли на нього накинутися. Туз відчайдушно відбивався. Одному вгризся у горлянку та відірвав вухо. Але його змогли нарешті скрутити. Його сильно побили, зламали йому чи не всі кістки. А жіночки телефонували до поліції… чи до швидкої.

Приїхали й поліцейські, й санітари. Одразу ж на місці стало зрозуміло, що Туз втратив зв’язок із реальністю.

У дев’яте відділення – для неосудних і тих, що під судовим слідством. Швидко!

«Побільше би п*дорів забрати із собою, доки вони не вбили мене».

Туз добре впорався. Він убив, зарубав, може, дюжину людей і кішку. Чортова дюжина!

Чудове число перед тим, як піти до пекла. Сатана чекає вже давно. На нього чекали всі ті обличчя, які він убив. І той чмоня із саперною лопатою, якого він убив нею ж також чкав на нього. Сатана чекає.

Але Туза не забрали до пекла, ні.

Його повезли до дев’ятого відділення. Зв’язаного, наколотого. Йому вставили крапельницю та постійно щось підливали, доки везли, щоби він, не дай бог, не оклигав. Навіть із переламаними кістками Туз був небезпечний. Мабуть…

Коли він прийшов до тями, то побачив, що його пов’язали всім чим тільки можна. Він був у гамівній сорочці, а на додачу прив’язаний до койки. В руці в щось була встромлена крапельниця. Біла палата з м’якими стінами.

Двері відчинилися.

До палати в супроводі двох амбалів із кийками та шокером зайшов лікар. Він був загримований під клоуна, під Джокера. Поставив стільчик біля койки.

– Ну, вітаю тебе, Ваня. Звуть мене Олег Віталійович Шабаладзеєвський. Я твій доктор віднині. Ти розумієш мене?

Туз кивнув.

– Розповідай, що із тобою таке трапилося, що ти за сокиру вхопився?..